Людина з протезом / протезами
Рукостискання з людиною, яка має протез руки, є цілком природним і прийнятним. Зазвичай така людина сама ініціює жест, простягаючи руку. Однак, якщо рукостискання хочете ініціювати ви самі, краще запитати дозволу. Можна сказати: «Чи зручно вам потиснути руку?» Протез у цьому випадку слід сприймати як частину її тіла, і діяти так, як це відбувається у звичайному спілкуванні.
Повсякденні труднощі, з якими стикаються люди з протезами, залежать від типу протеза, рівня адаптації та середовища. Є люди, які настільки добре користуються протезами, що практично не відчувають бар’єрів: вони бігають, займаються спортом і живуть активним життям. 
Однак інші можуть стикатися з певними труднощами. Однією з найбільших проблем є якість дорожнього покриття. Наприклад, гравійні або нерівні поверхні створюють ризик втрати рівноваги через камінці, які можуть вибиватися з-під протеза. Це може призводити до падінь і травм.
Щоб створити комфортне середовище, слід облаштувати рівні покриття, відсутність високих бордюрів і належну якість пішохідних зон. Також важливо враховувати доступність транспорту та будівель для зручного пересування. 
Також бар’єром можуть стати сходинки, що мають різну висоту. Для людини, яка користується протезом, це створює значну складність, адже кожен крок потребує точного розрахунку. Вузловий механізм протеза чи сама конструкція вимагають передбачуваності: людина має знати, наскільки піднімати ногу, щоб уникнути помилки та підтримувати рівновагу.
Поручні на сходах значно полегшують підйом і спуск, забезпечуючи підтримку та рівновагу, особливо для людей з протезами.
Під час розмови не варто акцентувати увагу на протезі чи ампутованій кінцівці, оскільки це може створити відчуття незручності або зосередити бесіду на аспектах, які людина не бажає обговорювати. Спілкуватися варто природно, зосереджуючись на самій людині, її інтересах, почуттях та особистості. Якщо ви хочете, щоб вона поділилася своєю історією, важливо не форсувати розмову, а створити довірливу атмосферу, в якій людина почуватиметься комфортно. Можна сказати: «Якщо вам комфортно, я з радістю послухаю вашу історію». Це допоможе дати зрозуміти, що ви відкриті до діалогу, але вибір ділитися чи ні залишається за нею.
Героїзація потребує делікатного підходу, щоб уникнути надмірного акценту на подвигах, який може викликати дискомфорт у деяких людей. Варто фокусуватися на повазі та вдячності, визнаючи внесок людини словами, що демонструють шану, але не створюють тиску. Не варто надмірно ідеалізувати людину чи її вчинки, оскільки це може створювати тиск відповідати високим очікуванням. 
Наприклад, можна сказати: «Дякую за те, що ти зробив» або «Ваш внесок дуже важливий». Важливо пам’ятати, що кожна людина сприймає героїзацію по-своєму. Деякі хочуть публічного визнання, а інші вважають, що лише виконували свій обов’язок. 
Ситуація, коли хтось у родині починає соромитися виходити на люди після початку користування протезом, може бути складною для всіх. У таких випадках важливо створити умови для відкритого й щирого діалогу, але лише за взаємної готовності. Почати можна з загальної розмови про почуття, зі слів: «Я помічаю, що тобі складно з цим». Людина, яка користується протезом, може не бути готовою говорити про свої емоції, і це потрібно поважати. Разом із тим, сім’я має прагнути підтримувати атмосферу довіри та прийняття.
Рекомендується також звернутися до психотерапії за сімейними та індивідуальними консультаціями для всіх членів родини. Універсальних підходів у таких питаннях немає, і це нормально.
Чорний гумор може бути ефективним способом зняття напруги, але його доречність залежить від контексту і рівня довіри. Якщо людина з інвалідністю сама жартує про себе, у близькому колі це часто сприймається природно, і друзі чи родичі можуть підтримувати таку форму гумору. Це допомагає легше переносити складні чи абсурдні ситуації. Однак навіть у близьких варто спитати, чи налаштовані вони саме зараз до таких жартів.

В стосунках із малознайомими людьми слід бути обережним. Використання чорного гумору без належного рівня довіри може викликати дискомфорт, це часто недоречно та дивно. У таких випадках краще уникати подібних жартів або спочатку уточнити, чи співрозмовнику буде комфортно. Наприклад, запитати: «Можна я пожартую про твій протез?»
Важливо пам’ятати, що навіть у близьких стосунках гумор має межі. 
Якщо ваша дитина запитує вас про людину з протезом, можна пояснити, що кожна людина має свої відмінності, і це абсолютно нормально. Варто розповісти, що деякі люди, наприклад воїни та захисниці, які боронять нашу країну, іноді втрачають кінцівки через складні обставини, але це не змінює їхньої сили та значущості, і ми маємо ставитися до них із повагою. Наприклад, можна сказати: «Це сталося, бо він був на війні. Війна — це небезпечно, і люди там можуть травмуватися». 
Пояснюючи, акцентуйте на силі й відвазі людини, підкреслюючи, що такі обставини не змінюють її значущості: «Він багато пережив, але продовжує жити, працювати і робити важливі справи. Це заслуговує на нашу повагу». Уникайте зайвих подробиць, які можуть налякати, і не залишайте питання без відповіді, щоб дитина відчувала, що її інтерес важливий.
Навчити дітей дошкільного віку правильно реагувати на такі ситуації можна через розвиток емпатії та вміння поважати відмінності. Наприклад, використовуйте іграшки, які демонструють фізичні особливості, як-от тваринки з коротким вушком або однією ніжкою.
Якщо інші діти або дорослі ставлять прямі запитання про протез у присутності цієї людини, варто м’яко перевести увагу дитини на щось інше, а вдома пояснити про важливість поваги до особистого простору і почуттів інших. Соромити дитину публічно не слід; краще навчати її через власний приклад толерантного та чуйного ставлення.
Також некоректно буде:
•  «Ой, я теж ногу ламав»
•  «Я теж маю якусь проблему зі здоров’ям»
•  «Скільки вам знадобилося часу, щоб ви навчилися ходити на протезі, адаптуватися до нього?»

Крісло колісне – не візок, яким ми користуємось у супермаркеті. Це частина особистого простору людини, тож чіпати чи пересувати його без дозволу не можна. Це стосується й милиць та інших допоміжних засобів.

Важливо: на кріслі колісному люди не їздять, а ходять. Якщо йдеться про подорож транспортом, природно сказати «поїхали». З іншого боку, деякі експерти вважають, що само собою крісло колісне «їздить», а от «ходить» за його допомогою саме людина. 

Тож, коли ви звертаєтесь до людини із пропозицією прогулятись, варто казати: «Давай підемо погуляємо» або «Підеш зі мною гуляти?»

Під час розмови з людиною, яка користується кріслом колісним, враховуйте зручність для обох сторін. Наприклад, людині може бути незручно закидати голову назад, щоб дивитися на співрозмовника, що стоїть. Для підтримування зорового контакту прийнятно зробити крок назад чи відійти на коротку відстань убік, щоб людині в кріслі колісному не довелося високо підіймати голову. Або присядьте на рівень очей, якщо це буде зручно. Однак будьте уважні і не хапайте при цьому людину за ноги чи за крісло.

Якщо розмова планується тривалою або ви перебуваєте в шумному місці, запропонуйте пройти туди, де ви зможете сісти на стілець чи іншу поверхню й природно бути на одному рівні.

Зокрема, під час спільних фотографій спроби присісти навпочіпки поруч можуть виглядати неприродно. Навіть у кріслі колісному людина може сприймати своє положення як те, що вона стоїть, особливо коли позує для фото. Крім того, залишатися у такому положенні може бути складно.

Буває, що люди відчувають розгубленість, якщо на заходах роблять спільні фото. Можна поставити поряд стілець і присісти на нього, можна позувати стоячи. І знов-таки, можна запитати людину, як буде комфортно.

Стояння під час розмови не сприймається як зверхнє ставлення. Для коротких чи хвилинних розмов це цілком природний і зручний варіант. Загалом етика взаємодії не обмежена жорсткими правилами – це лише підказки для взаємного комфорту.

Як фізично взаємодіяти поряд з людиною, яка користується кріслом колісним
Те, як ми вітаємося або прощаємося зі старими друзями чи новими знайомими, жодним чином не пов’язано з інвалідністю. Що буде доречно – потиснути руку, торкнутися кулаками, кивнути головою, посміхнутися та сказати «привіт» або ж міцно обійняти – визначає особистий рівень взаємодії. Хтось навіть з близькими не сприймає обійми. А для когось такий тактильний контакт – додатковий заряд енергії. 

Сумніваєтеся? Спитайте. І якщо людина на кріслі колісному готова обійнятися, то для цього достатньо трохи присісти – ставати на коліно буде перебільшенням. Краще, наприклад, зайняти позицію збоку крісла — справа чи зліва, щоб забезпечити комфортний контакт.

Природні дотики чи жести у транспорті — це нормальна частина взаємодії й не мають уникатися, оскільки вони сприяють інтеграції, а не створюють бар’єри.

Не чіпайте крісло без дозволу, не постукуйте та не перевіряйте матеріал. Якщо ненавмисно зроблено щось, що людині не подобається, вона може м’яко вказати на це, наприклад: «Не роби цього, мені це неприємно».

Категорично не можна нависати над людиною, кричати їй у вухо, а також спиратися на крісло колісне чи чіпати його без дозволу – це порушення особистого простору. І будь-який допоміжний засіб пересування (зокрема й тростини, милиці чи ходунки / ролатори) є його частиною.

Перш ніж запрошувати людину на кріслі колісному разом відвідати заклад чи подію, слід перевірити безбар’єрність входу (в ідеалі – всього приміщення) та наявність доступної вбиральні. Або ж запропонувати людині самій обрати місце зустрічі: зазвичай користувачі крісла колісного вже мають кілька перевірених варіантів чи розуміються на зручних для себе маршрутах.

Пропонуйте допомогу людині з інвалідністю тактовно. Спершу оцініть ситуацію: чи дійсно їй потрібна ваша підтримка. Наприклад, людина може просто стояти, пити каву чи насолоджуватися видом, і це не означає, що її потрібно «рятувати». Ваші непрохані дії та пропозиції можуть бути недоречними.

Якщо ви помітили, що людина перед сходами чи бар’єром виглядає розгубленою, озирається й шукає когось очима, то, можливо, їй справді потрібна допомога. Тоді підійдіть, представтеся та запитайте: «Я бачу, що тут незручно. Чи потрібна вам допомога? Як саме я можу вам допомогти?» 

Також варто розуміти, що такі люди часто самі попросять про допомогу у потрібний момент.  Орієнтуйтеся на потреби людини, а не на власне бажання «вчинити добро».

Якщо людина погоджується на допомогу, наприклад, пройти через двері, подолати поріг, завантажити крісло колісне в автомобіль чи подолати бордюр, запитайте, за яку частину крісла можна взятися, щоб це було зручно для обох. Людина пояснить, як діяти. А ще краще пройдіть навчання для опанування базових навичок і методів супроводу та допомоги.

Коли людина рухається у комфортному для себе темпі, навіть повільному, не треба її прискорювати. Якщо спокійно стоїть біля магазину, то може зовсім не збиратися всередину і просто на когось чекати.

Тому не робіть того, про що вас не просили. Неправильні дії можуть призвести до втрати рівноваги та травмування. Не можна штовхати людину разом із кріслом, торкатися її речей чи втручатися у її дії без попереднього узгодження. 

І якщо необхідного досвіду немає, уточніть: які дії та у якій послідовності краще виконати. Адже відповідь не завжди очевидна і, ймовірніше, людина пояснить більш зрозуміло.

Допомагаючи людині на кріслі колісному, тримайтеся лише за раму — нерухому частину крісла. Захоплення за рухомі елементи, такі як великі колеса чи боковини, може бути небезпечним.

Перед допомогою обов’язково оцініть свої сили, щоб уникнути ризику травмування і себе, і людини в кріслі. Не соромтеся сказати, що необхідна допомога буде для вас складною. Краще залучити до процесу інших людей та розподілити навантаження, ніж після двох самостійно подоланих сходинок зрозуміти, що ні зрушити крісло колісне далі, ні повернутися назад можливості немає.

Не створюйте додаткових труднощів. Наприклад, не закривайте важкі двері, щоб створити «рівні умови». Краще зосередьтеся на тому, як зробити простір доступнішим для всіх.

Змушувати інших допомагати без їхньої згоди також некоректно. Наприклад, штурхати дитину з наказом «Допоможи йому!» створює напружену атмосферу. Це не враховує бажання чи готовність самої дитини до взаємодії.

Якщо людина відмовилася від допомоги, прийміть це спокійно: скажіть «Добре, звертайтеся, якщо знадобиться». Не наполягайте, поважайте її право розраховувати на власні сили. Залишайтеся відкритими до взаємодії без тиску.

У будь-якій комунікації, навіть якщо вам відповідають у неввічливій формі, пам’ятайте: перед вами — людина. Людина, яка може бути в поганому настрої, яка може не розуміти субординації чи правил комунікації. Її поведінка може бути зумовлена життєвим досвідом, умовами виховання або іншими обставинами. Зберігайте повагу й не допускайте емоційної ескалації.

Якщо ви бачите поруч з людиною собаку-терапевта або собаку-поводиря (часто вони мають жовту стрічку на нашийнику), пам’ятайте, ця собака – на службі. Тобто, її не можна торкатися, гладити, кликати тощо. 

Як у сфері обслуговування взаємодіяти з людиною, яка користується кріслом колісним
Середовище, доступне для людей з інвалідністю, доступне для кожного. 

У сфері обслуговування важливо забезпечити комфорт для людей, які користуються кріслом колісним, навіть якщо приміщення не відповідає стандартам безбар’єрності. Якщо ваш заклад має архітектурні перешкоди, персоналу варто підійти до клієнта та запитати, як саме можна допомогти.

Заздалегідь визнайте можливі незручності й відкрито запропонуйте допомогу. Наприклад, можна сказати: «Наш заклад, на жаль, має бар’єри, але ми раді вас бачити і готові допомогти. Скажіть, як можемо вам полегшити перебування?» Людина пояснить, чим їй можна допомогти: разом подолати сходинки, пройти через вузькі двері чи, якщо потрібно, зняти колесо з крісла для проходу в обмежений простір.

В такому випадку персонал має володіти навичками надання допомоги та бути обізнаними щодо взаємодії з клієнтами на кріслі колісному. Своєю чергою власники закладу мають думати про необхідність впровадження змін, щоб уникати подібних ситуацій в майбутньому, аби це не призвело до репутаційних втрат.

Ще одна поширена проблема — відсутність унітазної кришки чи обідка. Навіть у повністю безбар’єрній вбиральні без обідка користуватися унітазом стає незручно й небезпечно. Це особливо критично для людей із високою ампутацією, які не можуть обпертися без ризику впасти. 

Важливо звертати увагу на очевидні труднощі. Наприклад, ігнорування високої підставки чи прив’язаної ручки демонструє недбалість до комфорту відвідувачів. Варто одразу пропонувати альтернативні варіанти, які зроблять процес зручнішим, наприклад, подати ручку особисто або запропонувати допомогу у знятті посилки з високої полиці.

Бар’єрний простір не можна виправдати лише вмінням персоналу комунікувати з людьми на кріслах колісних. Комунікація — це тимчасове рішення, а не заміна системного усунення бар’єрів. Простір має бути максимально безбар’єрним, аби людині не була потрібна стороння допомога — це і є повага до гідності людини.

Як спілкуватись
Головне у спілкуванні з людиною з інвалідністю – фокусуватись на ній самій, а не на її інвалідності. І нехай крісло колісне чи будь-які інші допоміжні засоби не стають перепоною для вашого спілкування.

Якщо виникає необхідність запитати людину про її інвалідність чи історію, дотримуйтесь делікатності та поважайте особисті межі.

Для роботодавців: запитувати про використання допоміжних засобів, таких як крісло колісне чи ходунки, на співбесіді абсолютно нормально. Це дозволяє підготувати комфортні умови для роботи. Формулюйте питання так: «Якими допоміжними засобами реабілітації ви користуєтесь в побуті?» Такий підхід звучить коректно й чітко передає суть питання.

Важливо також попередньо повідомити кандидата про наявність або відсутність безбар’єрного доступу. Це дозволить людині підготуватися до візиту, якщо умови не відповідають її потребам.

Для роботодавців: запитувати про статус інвалідності — неетично. Однак якщо ви вже знаєте, що спілкуєтесь із людиною з інвалідністю, то на наступному етапі можна обговорити, як адаптувати робочий простір або які асистивні технології чи програмне забезпечення знадобляться. Формулюйте питання так: «Як ми можемо адаптувати наш простір, щоб зробити вашу роботу легкою й комфортною? Яке програмне забезпечення чи допоміжні засоби можуть знадобитися?»

Важливо також попередньо повідомити кандидата про наявність або відсутність безбар’єрного доступу. Це дозволить людині підготуватися до візиту, якщо умови не відповідають її потребам.

Якщо йдеться про особисту історію: якщо розмова не стосується особистої історії, краще не зачіпати цю тему. Запитуйте дозволу перед тим, як обговорювати подібне. Наприклад, скажіть: «Чи можемо ми поговорити на цю тему?» Це дозволяє людині вирішити, чи комфортно їй ділитися своїм досвідом. Уникайте нав’язливості й тиску — ведіть розмову так, щоб людина сама захотіла поділитися історією, якщо їй це зручно.

Якщо людина сама ініціює розмову про свій досвід, наприклад, ділиться історією про адаптацію або використання допоміжних засобів, підтримайте розмову природно. Не варто ініціювати такі питання без явного бажання людини ділитися своїм досвідом. У випадках, коли це важливо для сюжету або мотиваційної історії, запитайте делікатно: «Чи можете розповісти, як це вплинуло на ваше життя?» 

Важливо уникати питань, які можуть викликати дискомфорт або зосереджувати увагу на складнощах. Наприклад, питання: «Скільки часу вам знадобилося, щоб навчитися ходити на протезі?» або «Коли ти встанеш? Народжувати будеш? А ти що, дітей не хочеш?» є недоречними, особливо якщо процес адаптації був складним чи теми є болючими для людини, зокрема для жінок з інвалідністю.

Не демонструйте жалості чи зверхності. Вираз співчуття, нахил голови чи фрази на кшталт: “Ой, ти прийшла на захід, це так мило!” можуть сприйматися як применшення і неповага. Ставтеся до людини як до рівного співрозмовника, зберігаючи природність і повагу у спілкуванні.

Під час спілкування з людиною, яка користується кріслом колісним або протезом, зосереджуйте увагу на її особистості, знаннях та навичках, а не на допоміжних засобах. У розмові акцент завжди має бути на людині, а згадування крісла чи протезу доречне лише за потреби. Ігнорування допоміжних засобів не вважається неввічливістю, якщо основна увага приділяється особистості. Якщо обговорення стосується труднощів або бар’єрів, пов’язаних із цими засобами, їх слід згадувати виключно в відповідному контексті.

Не давайте порад щодо лікування, якщо у вас їх не запитали. Рекомендації на кшталт «Звернись до цілителів у горах чи лісах» або «Тисячу знайомих уже вилікувались, чому ти не спробуєш?» є некоректними та можуть образити людину.

Не припускайте, що інвалідність — це покарання за гріхи чи наслідок якихось провин. Серед некоректних – вислови «це божа кара» або рекомендації «молитися й каятися, щоб спокутувати провину».

Також не ідентифікуйте всіх людей з видимими ознаками інвалідності як жебраків або тих, хто потребує матеріальної допомоги. 

Уникайте фраз на кшталт «ти просто встань і йди» чи «все буде добре, якщо постараєшся». Це припущення, що інвалідність залежить лише від бажання або сили волі, є глибоко помилковим. Подібні слова ігнорують ключовий аспект: інвалідність — це фізичний стан, який неможливо подолати лише власними силами чи «чудодійними» способами.

Не обговорюйте людину з інвалідністю в третій особі, особливо у її присутності. Це прояв неповаги й порушення її особистих кордонів. Завжди звертайтеся до самої людини напряму, якщо у вас є коректне запитання чи пропозиція. 

Зайвими та нетактовними будуть питання і коментарі на кшталт:

Воював? Ні? А що з тобою трапилося?
Шкода, що так сталося. Одужуй!
Який ти молодець, бо: працюєш / займаєшся спортом / керуєш автівкою / робиш інші буденні справи.
А ти хоч трішки ноги відчуваєш?
Які лікарі дають прогнози – дітей будеш мати?